Роман Дашкевич

Історична розвідка

Роман Іванович Дашкевич – галицький український політичний і військовий діяч, полковник армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції), правник, один із засновників української артилерії народився 6 грудня 1892 р. в с. Тустановичі на Львівщині.

Майбутній патрон українських артилеристів походить з роду, представники якого з давніх-давен захищали українську землю. Так, Остафій Дашкевич (1455–1535) був одним із перших організаторів запорізького козацтва. Тож хоч батько Романа і був священником, а сам Роман закінчив юридичний факультет Львівського університету, але кров предків кликала до зброї. Тим паче, що 1914-го вся Галичина жила в передчутті великих змін і появи власної держави на руїнах імперій.

Молоді роки

Батько о. Іван Дашкевич призначений в жовтні 1892 року, незадовго до народження сина Романа, був довголітнім парохом Тустанович. Храм Преображення Господнього в Тустановичах збудовано архітектором-інженером Мельничуком на місці старої дерев’яної церкви і посвячено 1908 року за пароха о. Івана Дашкевича.

Роман навчався у чотирикласній сільській школі, а потім в українській гімназії м. Перемишля, бо у Дрогобичі гімназія була польською. 1911 року закінчив Українську чоловічу гімназію в Перемишлі.

Влітку з товаришами здійснив тривалу подорож до Наддніпрянської України. Побував у Києві, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. Гнітюче враження на юнака сприяло національне гноблення українців російською владою.

Того ж року Роман вступив на юридичний факультет Львівського університету. Успішно поєднював навчання з активною громадською роботою. Очолив гурток при львівській філії Товариства «Просвіта», культурно-освітню комісію Українського студенського союзу.

Він з великим завзяттям вивчав військову справу, займався спортом, водночас брав участь у пропагандистській роботі по селах і містах Галичини, в організації «Січей». Надавав практичну допомогу кошовому «Січі» в Тустановичах Івану Когуту, а навесні 1914 року організував там товариство Січових Стрільців. Разом з Петром Франком, Василем Кучабським, Романом Сушком він входив до складу таємного студенського стрілецького гуртка, брав участь в організації та проведенні першого двотижневого стрілецького табору в карпатських Чорногорах.

У березні 1913 року його обрали кошовим «Повітової Січі» у Львові, яка при ньому розгорнула, крім культосвітньої, активну січово-стрілецьку роботу не тільки у Львові, але й у Львівському повіті. З 1914 року-голова воєнізованого товариства «Січові Стрільці ІІ».

Під керівництвом Р. Дашкевича в обладнаному підвальному приміщенні по вул. Коперника, 5 регулярно проводилися заняття з фізкультурних і січових вправ, вивчалися військові статути і зброя, читалися реферати. Польові стрілецькі вправи проводилися в околицях Львова й на військових стрільбищах. Наприкінці 1913 року товариство «Січові Стрільці ІІ» нараховувало більше 300 членів, які складали присягу й отримували відзнаку «Воля або смерть!» Січовики були розбиті на 10 чот, дві з них – жіночі. Одну з них очолювала майбутня дружина Р. Дашкевича Олена Степанів. Діяльності товариства Р. Дашкевич віддавав не лише свої знання. За допомогою батька за особисті кошти родини закупив для січовиків 200 крісів (гвинтівок) та обмундирування. Родина добре усвідомлювала, що таке формування майбутнього власної держави, і дуже дбала про вишкіл молодого покоління.

У серпні 1914 року його, як і решту січовиків товариства, було призвано до австрійської армії. За фаховою підготовкою, отриманою на військових зборах перед війною, дістав призначення в артилерію й потрапив на російський фронт, де у складі легіону УСС воювала і його наречена О. Степанів.

1915 року, як старшина артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон та інтернований на Забайкалля. В ув’язненні Роман Дашкевич видавав газету антиавстрійського змісту, в якій пророкував постання Української держави на руїнах Австро-Угорської імперії. Після лютневої революції 1917 року йому вдалося роздобути цивільний одяг і втекти з табору військовополонених. Подолавши різні пригоди, прибув до Києва.

Військова і громадська діяльність 1917-1921 рр.

Працюючи з осені 1917 року у Галицько-Буковинському комітеті спільно з Є. Коновальцем, І. Чмолою, Г. Лисенком, Ф. Черником та ін., розгорнув активну діяльність щодо створення Галицько-Буковинського куреня січових стрільців.

18-19 грудня 1917 року відібрав у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольці, поклав початок формуванню стрілецької частини.

У січні 1918 року обраний до складу Стрілецької Ради, з кінця лютого 1918 року призначений командиром 1-ї гарматної батареї Куреня Січових Стрільців при Січовому полку військ Центральної Ради.

В січні-лютому 1918 року батарея Романа Дашкевича брала участь у запеклих боях з червоногвардійськими частинами, які рвалися до Києва, в березні 1918 р. — у визволенні міста з-під більшовицької окупації.

Доводилося Роману Дашкевичу випробувати себе і в ролі дипломата. Адже комендант Київського військового округу, есер і, за словами Винниченка, «лютий ворог українського» полковник Оберучев чинив опір українізації військових частин і сподівався утримати російську залогу в Києві за допомогою чехословацьких частин, сформованих із австрійських військовополонених. Тоді Євгенові Коновальцю, Петрові Дідушку і Роману Дашкевичу довелося поставити жорсткий ультиматум своїм колишнім «співвітчизникам», щоб вони не втручалися у внутрішні справи України. Чехи і словаки вирішили покинути Київ, тож російській залозі на чолі з Оберучевим довелося припинити опір. В місті знову запанував спокій.

Коли в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, то спочатку Центральна Рада на нього не реагувала. Перші сутички почалися лише 29 січня 1918 р. Нарешті відділу Романа Дашкевича було наказано захопити Фролівський монастир на Подолі, з території якого вівся мінометний вогонь. Стрільці Дашкевича виконали наказ, а разом з тим захопили більшовицькі міномети. В ході боїв обидві сторони зазнали значних втрат – січові стрільці втратили вбитими і пораненими половину особового складу.

Січові стрільці мужньо боронили Київ у січні 1918 р. під час більшовицького наступу під командуванням Муравйова. Часом доходило до рукопашної. Бої на вулицях тривали до 2 лютого. Саме відділи стрільців разом із гайдамаками 4 лютого придушили повстання на заводі «Арсенал». Але 8 лютого стрільцям разом з Центральною Радою довелося відступити з Києва під натиском більшовицької навали. Своєю мужністю і самопожертвою січові стрільці не просто врятували Центральну Раду, а й не дали більшовикам поставити під сумнів підписання Україною Берестейського мирного договору, який дозволив зберегти українську державність.

Навіть у відступі січові стрільці проявили себе якнайкраще. Якщо деякі військові частини, здеморалізовані пропагандою (та й політикою Центральної Ради), при відступі кидали гармати, то стрільці, розуміючи, що війна тільки починається, не могли допустити думки про те, щоб залишити зброю ворогу. Тож відступ зміцнив гарматний відділ Дашкевича на цілий ешелон з гарматами, який дванадцять стрільців завантажували в холоді і під загрозою наступу більшовиків. Якщо до відступу Дашкевичу не вистачало гармат, то тепер йому бракувало людей для їхньої обслуги. До січових стрільців саме зголосилися студенти коростенської вчительської семінарії. Юнаки були свідомі, але не обстріляні, тому їх не дуже хотіли брати. Але Дашкевич погодився прийняти добровольців до свого відділу і вишколив з них справжніх старшин. Гармашів все ще не вистачало, але при новому наступі ворога стрільці Дашкевича вже були готові йти у бій. Дашкевич за наказом Коновальця повантажив одну гармату на платформу, яку поставили перед паротягом. Так січові стрільці вчилися новій тактиці ведення війни на залізниці. За підтримки однієї гармати піхота оволоділа Коростенем.

Перший успіх заохотив Дашкевича додати ще три платформи з гарматами. З цим «бронепотягом» війська Центральної Ради зайняли Сарни. А коли ешелон рушив на Маневичі, то з подивом виявив там німців – так дізналися, що це тепер їхні союзники і гаранти незалежності України. В союзі з німцями українські війська рушили на Київ. Січові стрільці, розбивши більшовицький загін Кіквідзе під Бучею, 1 березня 1918 р. повернулися в Київ. Не минуло й місяці, а кияни, які до зайняття Києва більшовиками були «нейтральними», з радістю вітали українське військо.

Перемога заохотила нових добровольців, і гарматний відділ Дашкевича розрісся до 250 людей і двох батарей (вісім гармат). Стрільці отримали нові однострої з вишитими золотими нитками літерами «СС». Було розроблено підручник, який пізніше став статутом для гарматної бригади. Та Роман Дашкевич піклувався не лише про навчання і матеріальне забезпечення своїх стрільців, а й про їхні духовні потреби. Тож у гармашів з’явилася власна бібліотека, а на вистави театру Садовського викупляли по 200 місць. Все це робило стрільців невразливими до більшовицької пропаганди.

Після встановлення в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням (30.04.1918 р.) Куреня очолював 4-ту батарею Запорізького Корпусу який займав позиції на схід від Олександрівська (тепер Запоріжжя).

З вересня 1918 року знову командував ново-сформованою батареєю Січових Стрільців; частина під командуванням Дашкевича відіграла вирішальну роль у перемозі республіканських військ у Мотовилівському бою 1918 року. Ця подія увійшла золотою сторінкою в історії Українського війська.

Січень-грудень 1919 року — командир гарматної бригади Січових Стрільців Дієвої армії УНР, яка брала участь у всіх бойових операціях Армії УНР цього періоду. Як тільки всі українські землі підпорядкувалися УНР, більшовицька Росія розпочала новий похід проти України. За наказом Л. Троцького у ході розгорнутого наступу Київською і Харківською групами червоні на початку січня захопили Харків, Полтаву, Чернігів, а 5 лютого Київ.

Важкі випробування випали на долю полковника восени 1919 року. Українська армія вела бойові дії на трьох фронтах – більшовицькому, денікінському, польському. 2-3 листопада відбувся один з останніх боїв гарматників на денікінському фронті під Муравою.

Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років тимчасово перебував в еміграції (у Чехословаччині й Австрії).

У 1920 році в Празі разом із Євгеном Коновальцем заснував Українську військову організацію.

Деякий час Р. Дашкевич жив у Відні, де видав книгу «Про Січових Стрільців»-перший військово-історичний нарис про формацію січовиків на Наддніпрянщині. Наприкінці липня 1920 року він взяв участь в останньому засіданні Стрілецької Ради у Празі. На з’їзді було засновано Українську Військову Організацію, що стала одним з чільних загонів українського народу в боротьбі за незалежність Української держави.

Родина Романа Дашкевича

У 1920 році Р. Дашкевич прибув до Відня, де розшукував Олену Степанівну, яка після служби в Державному Секретаріаті військових справ ЗУНР та закордонному міністерстві завершувала студії у Віденському університеті. 14 липня 1920 року вони взяли шлюб. Почесними гостями на весіллі були полковник Є. Коновалець, К. Трильовський, С. Рудницький. Розділили радість молодих бойові друзі, майже у повному складі колишні члени Стрілецької Ради корпусу Січових стрільців.

У 1921 р. Олена Степанів захистила у Відні докторську дисертацію, після цього молоде подружжя вирішує повернутися до Львова. У Львові Роман Дашкевич починає адвокатську практику, а Олена Степанів викладає в гімназії сестер-василіянок і у Львівському таємному українському університеті. 13 грудня 1926 р. в Дашкевичів народився син Ярослав. Втім, родинне життя не стає перешкодою громадській діяльності.

Перша радянська окупація минула для родини Дашкевича, яка залишилась у Львові, безпечно, хоча в 1940р. Олену Степанів викликали на допит. Безпечно минула для Олени Степанів та Ярослава Дашкевича і німецька окупація. У липні 1944 р. мати і син мало не стали жертвами бойовиків польської Армії Крайової, але поляки-сусіди врятували їх. Олена Степанів не захотіла покидати Львів і тоді, коли стала зрозумілою неминучість другої радянської окупації. Один з учнів Олени Степанів, якого схопили під час спроби перейти кордон, на допиті договорився до того, що вона є радницею Романа Шухевича (адже була добре знайома з Шухевичами), а письменник Ярослав Галан під час одного з виступів оголосив Олену Степанів символом українського націоналізму – і 1946 р. Олену примусово вивезли до Києва. 1949 р. Олену Степанів і Ярослава Дашкевича ув’язнено. Слідчі намагалися вибити з них свідчення один проти одного, але спроби були марними. Хоч слідству і не вдалося довести зв’язок Олени Степанів з Романом Шухевичем, але і мати, і син отримали по десять років ув’язнення. Під час заслання Олена Степанів була виснажена до того, що ледь не померла від дистрофії. Поки Олена Степанів була в ув’язненні, у Львові старанно знищували всі музейні експонати, пов’язані з періодом її служби у січових стрільцях. Олена Степанів і Ярослав Дашкевич змогли повернутися до Львова лише в 1956 р. Але до наукової роботи їй повернутися не дали. У грудні 1949 заарештована, ув’язнена в Мордовських таборах, звідки повернулась 1956 році. Автор понад 75 праць з географії та економічної географії, спогадів.

11 липня 1963 р. Олена Степанів померла.

Ярослав Дашкевич зміг захистити кандидатську дисертацію з історії, але в якості теми дослідження йому довелося обрати історію вірменської громади в Україні. Бажаним дослідженням історії України Ярослав Дашкевич зміг зайнятися лише в незалежній Україні. В радянські ж часи йому часто доводилося перебиватися без роботи, оскільки керівники наукових установ лякалися родоводу молодого науковця.

Дружина — Олена Степанів старшина УСС, УГА

нагороджена медаллю «За хоробрість», доктор філософії.

Син Ярослав Дашкевич — історик, директор Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України.

Львівський період життя 1921-1943рр.

1920 року повернувся до Львова. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, склав іспити, здобув ступінь доктора права, згодом відкрив адвокатську контору. Мешкав у Львові на вулиці Коперника, 5.

У 1920-30-х роках працював адвокатом. 1921-1922 роках відновив діяльність спортивно-протипожежних товариств «Січ» у Львові. Заборона польською владою діяльності цих організацій у 1924 році змусила Дашкевича шукати нові організаційні форми патріотичного виховання молоді.

У 1925 році Роман Дашкевич організовує товариства «Луг», які нараховували в 1930-х роках у Галичині понад сто осередків і близько 50 тис. членів.

У 1922-1933 редагував часопис «Січові Вісти», а в 1933-1939 — «Вісті з Лугу».

18 жовтня 1938 у Тернополі відбулось розширене засідання чільних діячів товариства «Великого Лугу» під його керівництвом. За діяльністю його безперервно стежила компартія радянської України, намагаючись через комуністичні молодіжні організації Західної України перетягнути галицьку молодь на свій бік. Попри всі незгоди Р. Дашкевичу вдалося зберегти «Луги» до радянського нападу на Польщу у вересні 1939 року.

На еміграції

Коли в Польщу вторглися німецькі війська, а невдовзі радянські війська підійшли до Львова, Р. Дашкевич разом з І. Кедриним, Р. Смаль-Стоцьким, В. Мудрим та іншими галицькими діячами під загрозою більшовицьких репресій виїхав до Кракова на територію, окуповану німцями. Другу еміграцію (1939-1941) Р. Дашкевич перебув на Лемківщині, й оселився у м. Романові.

Наприкінці 1941 р. повернувся до Львова, займався адвокатурою. Про якесь відродження «Лугів» не могло й бути мови – німецька влада ставилася до них так, як і більшовицька.

Наприкінці 1943 р. почався третій і вже останній еміграційний етап, він знову виїхав до Романова. Коли радянський фронт наблизився, перебував у таборі переміщених осіб у Куфштайні (Австрія). Викладав історію України в школі, яка розміщувалася в таборі. Після його ліквідації залишився в цьому мальовничому тирольському містечку. В цей час він активно займався літературною і дослідницькою діяльністю.

Перебуваючи в Австрії, відновив і підтримав стосунки з товаришами по спільній боротьбі та діяльності, зокрема з проводом ОУН.

Надрукував низку споминів зі свого військового життя. Автор книги «Артилерія СС у боротьбі за «Золоті Київські ворота» (Нью-Йорк, 1965), численних історичних довідок, споминів.

На еміграції Роману Дашкевичу, за великі заслуги в роки Українських визвольних змагань і плідну військову діяльність, урядом УНР, було присвоєно звання генерала-хорунжого.

Тож цілком заслужено генерал-хорунжого Романа Дашкевича вважають батьком української артилерії.

Там, в Австрії, Р. Дашкевич залишився до кінця свого життя. Помер у Куфштейні 12 січня 1975 року.

15 червня 2008 року, через 33 роки після смерті, прах Романа Дашкевича перепоховано у Львові на Личаківському кладовищі- полі №67 почесних поховань.

Указом Президента України П. Порошенка від 06.05.2019 р №192/2019 26 артилерійській бригаді Збройних Сил України присвоєно звання імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.

Вшанування

25 квітня 2011 року у Львові було встановлено меморіальну дошку.

2012 року рішенням сесії Бориславської міської ради одна з вулиць мікрорайону Тустанович названа на його честь.

Із фондів Бориславської публічної бібліотеки ви зможете прочитати:

Дурбак І. Генерал Хорунжий Д-Р Роман Дашкевич //Дрогобиччина – земля Івана Франка /гол. ред. кол. Л. Луців. – Нью Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1973. – Т.1. – С. 675 – 677.

Кос А. Пером і словом / А. Кос //З-під знаку Стрільця: Олена Степанів-Дашкевич у світлинах, документах та спогадах . – Львів, 2012 . – С. 66 – 67.

Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців : формування, ідея, боротьба /М. Лазарович. – 2016 . – С.58, 60, 63, 93.

Микулич О. Чота Українських Січових Стрільців ІІ, зорганізована кошовим повітової «Січі» і товариства УСС Романом Дашкевичем: [Ізоматеріал] / О. Микулич, Р. Тарнавський, І. Шоха // Борислав – наше місто: іст.- краєзнавчий фотоальбом. – Львів: Свічадо, 2012. – С. 41.

Паска Богдан. Дашкевич Роман-Микола Іванович /ЗУНР 1918-1923: енциклопедія: до100-річчя утворення ЗУНР. – Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018. – Т.1. – С.474 – 475.

Сварник Г. Дашкевич Роман-Микола Іванович // Енциклопедія сучасної України. – Київ: НАН України, 1990. – Т. 7. – С. 250.

Тарнавський Р. Дашкевич Роман – Микола /Р. Тарнавський //ТУСТАНОВИЧІ. – Дрогобич: Посвіт, 2019. – С. 290 – 293.

Тарнавський Р. ТУСТАНОВИЧІ/ Р. Тарнавський. – Дрогобич: Посвіт. – С. 22, 68, 79, 80, 193, 207, 264.

Тарнавський Р. Генерал-хорунжий Роман Дашкевич /Р. Тарнавський // Нафтовик Борислава . – 2012. – 6 квіт.

Українська історія в іменах. Роман Дашкевич: реком. список л-ри до 120-річчя від дня народж. /ЛДОУНБ; упоряд. І. Лешнівська, Л. Рудик, Г. Москович; ред. Д. Дигас; наук. ред. І. Лешнівська. –Львів, 2013 . – 18 с.

Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. /І. Хома. – Київ: Наш час, 2011 . – 104 с.

Фус О. Дашкевич Роман-Микола /О. Фус //Видатні постаті Борислава. – Борислав: Бібліотека-філія № 5 БМЦБС, 2012. – С. 9 – 11.

Вебліографія

Вітолін О. Любов і гармати Романа Дашкевича

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/liubov-i-harmaty-romana-dashkevycha (дата звернення: 08. 11. 2022) . – Назва з екрана.

Дашкевич Роман Іванович. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 (дата звернення: 08. 11. 2022) . – Назва з екрана.

12 січня помер генерал-хорунжий Роман Дашкевич

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://galinfo.com.ua/news/12_sichnya_pomer_generalhorunzhyy_roman_dashkevych_249410.html (дата звернення: 08. 11. 2022) . – Назва з екрана.

Литвин М. ДАШКЕВИЧ Роман-Микола Іванович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – Київ: Наукова думка, 2004. – 688 с.: іл..– Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Dashkevych_R (дата звернення: 09.11.2022). – Назва з екрана.

Сварник Г. Дашкевич Роман-Микола Іванович

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-2373 (дата звернення: 08.112022) . – Назва з екрана.

Підготувала бібліограф-краєзнавець ЗК «Бориславська публічна бібліотека» Ірина Перелом

Loading