Іван Зінченко
БОРИСЛАВ
Де небесна краса в сто карат,
Де калина рясна у намисті –
Там в самому підніжжі Карпат
У долині розкинулось місто
Борислав, Борислав…
На узліссі стоять нафтовежі,
Мов дівчата в т трав.
В Борислав йде терниста дорога
З споконвіку до нового дня –
Не зрікався душею він Бога,
Як підкови кував для коня…
Час не спав, а крутив свої жорна.
На орбітах кривавих століть.
Ви погляньте хоч раз – віроломно
Каменяр на майдані стоїть.
А над містом кружляє лелека,
Принесе він комусь немовля –
Йде дівча із «Нафтусею» в глеках
І молитву Христа промовля.
Відгриміли вже битви жорстокі,
І трагедія чорних заграв –
Сім століть, де смереки й потоки,
Волелюбно стоїть Борислав.
Іван Зінченко
«Як гордий птах, розкрилюється в леті,
Здолавши смерть, де стишена гроза,
Віддавши серце й душу всю планеті,
Прийшов до нас він чистим, як сльоза
Творить Добро – Його душі потреба,
Бо має крила мудрих журавлів:
Одним крилом – щодня черкає небо,
Другим – всю мудрість рідної землі!»
Н. Мальцева
Міняють часи, міняються люди, тільки покликання митця вічне: сприймати Людину і Світ оком мислителя, філософа, а не безтурботного спостерігача.
Поетичне слово Івана Зінченка – це наче згусток вибухової енергії, кинутої до сердець мільйонів такою крилатою фразою:
О ні! Не меч дволезний, а перо
Щодня тримаю там, де родить поле.
А серце пішки йде на виднокола
Творити Словом пісню і добро!
Поезія, пісня, добро – це пов’язані між собою риси, які належать Івану Зінченку.
Народився Іван Зінченко 20 березня 1916 року в селі Роботівка Запорізької області у бідній багатодітній сім’ї. Рід походив із славних запорожців, навіть деякі козацькі речі були збережені в родині, але під час голодоморів, масових арештів усе пропало.
Село Роботівка було дуже багате, землі були надзвичайно родючі. То й жили люди добре. В родині мали воли, корови, вівці, кури. Землі мали п’ять гектарів, всі працювали. Та почалася колективізація і все забрали у колгосп.
І тут 1933 рік. Страшний рік. Урожай був щедрим, але все відібрали. Голод. Страшний голод! Їли все, що можна було їсти, щоб вижити.
В 1937 році вивезли батька на Колиму і розстріляли. Після закінчення будівельного технікуму в Мелітополі його призвали в армію і відправили на Далекий Схід. Сестер, які вчилися, виключили із технікуму, як дітей «ворога народу».
У роки війни брав участь у боях із гітлерівцями у складі кулеметного батальйону під Ростовом на Дону. Потрапив у німецький полон, а далі – три роки в концтаборі біля Дрездена.
У 1945 році після «фільтрації» отримав вісім років сталінських концтаборів у глухій тайзі біля Воркути. Після смерті Сталіна потрапив під амністію і доля закинула його у Борислав, де спочатку працював водієм в озокеритовому рудоуправлінні, а пізніше – у тодішній Дрогобицькій обласній автошколі викладачем, згодом – інженером – інструктором. Нелегкий життєвий шлях пройшов Іван Зінченко за свої роки: голодомор – 33, пекло війни, полон фашистів, пізніше – «ворог народу», тортури сталінських таборів смерті. Та не скам’яніла душа запорожця, про що стверджують його поетичні твори.
Саме історичні події Українського народу відображені в поемі «Запорізька Січ» та віршованому романі «Волі брат», які присвячені гетьману Петрові Сагайдачному.
Десь озвалося небо громами
Чи молитву земля промовля –
Пахне поле від кривд полинами,
Пахне кров’ю козацька земля.
Творчість Івана Зінченка — це літопис душі, що гостро реагує на добро і зло нашого буття. Його поетичні образи виткані з народу, тому вони такі прості й у той же час мелодійні, багаті на епітети, як народна пісня. Він автор п’ятнадцяти поем і сотень віршів, на основі яких композитори України створили понад двадцять пісень, серед них — і «Журавка», визнана найкращою піснею 1982 року в Україні.
Йшла війна степами та й до білих хат,
А у журавлихи двоє журавлят.
П’є журавка воду, крилоньки згорта-
Журавель напитись та й не приліта.
На свої вірші він написав музику до таких пісень, як «Мамо, візьміть на крило»; «Прилітай, мій сину; «Не помре Україна в неволі»; «Гей, Одарко!»; «Якщо горе загляне в вікно»; «Мамина калина»; «Не вмре Україна, не вмре».
Так склалася доля, що Іван Зінченко почав видавати свої книги починаючи із 1998 року.
Всі ці пісні, а також його найкращі патріотичні вірші увійшли до першої збірки поета «Акорди серця» (1998). Збірка складається із двох частин: «На розхристаних вітрах»- патріотичні вірші; «Акорди серця»- ліричні вірші. Ряд віршів присвячено дружині – «Розведу чорні грози руками»; «Озвися гомоном калин»; матері – «Мамина калина»; «Мамо, сива мамо»; «Мамо, візьми на крило»
Прилетів лелека
До мого вікна…
Мамо, сива мамо,
В мене ти одна.
В цьому ж році виходить і друга збірка поезій Івана Зінченка «Я болем серця осягаю світ»(1998), яка включає цикл віршів «Під Дамокловим мечем» та «Будуймо, люди, храм душі». В цій збірці вперше надруковано вірш «Наш девіз – Україна Соборна!» присвячений пам’яті батька Кирила Кириловича, який загинув, «як ворог народу» в таборах Колими.
Та не вмерла від кривд Україна
Вже розп’ята сто раз на хрестах.
Кров пролито за Волю, де Крути,
І де тирса за яром густа.
«Три Говерли болю» (2000)- третя збірка Івана Кириловича, яка складається із двох частин: «Я весь із болю України…» та «Я з чорної долі, Людино…».
Моя порадниця – калина.
Моя сестра – духовності зоря.
Я весь із болю України,
Я весь із свіжих ран Дніпра.
І що б не сталося зі мною
В часи кривавої біди –
Клянусь! Я власною труною
Дніпро закрию від орди!
Саме ці слова розкривають зміст першої частини збірки до якої увійшли поема «Давно заорана війна» присвячена Раїсі Кириченко, вірш «Не убить святу волю мечем» світлій пам’яті Вячеслава Чорновола.
– Хто ти?- запитала Людина.
– Я з чорної долі, Людино…
Я з чорного болю, Калино.
Я з чорного хліба, Ярино.
Я з чорної долі, Людино…
Цими рядками розпочинається друга частина збірки. Вперше надруковані вірші присвячені світлій пам’яті дружини «Три Говерли болю» та «Прости мені, прости».
Роки, роки. Немов вода спливають вони, залишаючи за собою дитинство, юність, радість, печаль… Та з роками людина оглядається на своє прожите життя…
Мене в політ вже кличуть небокраї,
Озвавшись дзвоном голосно в тиші!
Я вам крилате слово залишаю,
Собі – сльозу в пораненій душі…
Це рядки із вірша Івана Зінченка «Прощальний акорд», який написав автор в день свого 83-річчя.
В своїй збірці поезій «Самоцвіти моєї душі» (2001) Іван Зінченко з болем промовляє: «Протягом довгого життя стояв перед моїми очима скорботний образ сплюндрованої рідної землі й розп’ятої на хрестах України. Все моє життя було повне неймовірних страждань, які понівечили молоді роки, але викарбували і відшліфували справжні самоцвіти моєї душі: любов до України та її Народу, до Волі, до Рідної Мови, до Поезії. Завжди писав так, як веліла Совість, щоб засудити рабську покору, розбудити приспану і пригнічену інквізиторами гідність людей, аби не помер волелюбний дух нації.»
Багато сил та енергії він потратив на те, щоб знайти кошти для видання своїх книг, але дуже гордився тим, що поезія була для нього найголовнішим у життєвій дорозі. Завжди розповідав про свого «ангела — хоронителя» пані Ларису Моторну, яка надала кошти для видання наступної книги віршованого роману «Волі брат» (2003). Їй присвячено вірш «Достойна вічного життя»:
Мадонна ця з краси озерця,
Небес охрещене дитя.
За щедрість чуйних рук і серця –
Достойна вічного життя.
Доля Лариси Моторної пов’язана із останніми роками Івана Зінченка.
Несу сльозу, аж серце завмира…
Іду. Крута подолана гора –
Душа ж летить до отчого порога,
Бо вже настала сповіді пора…
Саме ці слова Іван Зінченко написав у своїй останній збірці «Настала сповіді пора…», яка вийшла у 2006 році завдяки доброчинній допомозі пані Лариси Моторної. Це вибрані поезії, пісні.
Лети, моя пісне, лети!
Лети, моя пісне, в далекі світи
Лети понад морем в країну чужу,
Неси моє серце, куди я скажу!
Саме так летять пісні Івана Зінченка сьогодні у різні куточки України, але мало хто знає автора цих слів.
Помер Іван Зінченко 24 жовтня 2009 року, похований на новому міському цвинтарі. Меморіальну таблицю Івану Зінченку відкрито 15 травня 2017 р. на вул. Трускавецькій, 49, де жив поет.
Підготувала бібліограф-краєзнавець ЗК «Бориславська публічна бібліотека» Ірина Перелом.
