Історії війни, які не можуть бути забутими…

Юний хлопчина Федір з м. Охтирки Сумської області приїхав зі своїм братом. Під обстрілами пробули 15 днів. Згадує, як проходив повз залізничний вокзал, а поблизу бачив багато воєнних і техніки. Ще навіть перекинулися декількома словами. А вже через пару годин почалися страшні бомбардування.

– Того дня вже ввечері почали обстрілювати з градів мирне населення. Ми сиділи у підвалі у будинку. Знаходилися за 70 км від кордону, а літаки літали, як в себе вдома. Як щось прилітало, стіни ходили ходором, а зі стелі сипалася шпаклівка. Били вакуумними бомбами. На третій день знищили військову частину. Ми туди ходили з хлопцями допомагати. Діставали з-під завалів тіла, точніше те, щоб від них залишилося. А казарми від 5 поверху до підвалу немає зовсім. Людей розпізнати не можна було. Ми просто збирали кістки у пакети. Там же понад 70 людей живцем згоріли. Пекельний удар ворога перетворив на згарища все…А скільки завалило уламками й бетонами. Одного вдалося врятувати, відвезли у медпункт. Словами не можна передати те, що бачили очі. Не кожен там витримував бути, — розповідає хлопець.

Федір каже, що служив у частині, бачив, як помирають люди, тому до таких картин має «імунітет», а брат довго не міг відійти від побаченого, адже було таке, що у фільмах жахів не побачиш. Декілька днів братові снилася картина, де розкопували хлопця з-під завалів ТЕЦ. Згодом від залізничного вокзалу переїхали в центр міста. Думали, що так буде спокійніше. Так і було. Але тільки одну ніч. А потім бої почалися у центрі.

У підвалі сиділи з мамою, старшим та молодшим братом і сестричкою. Та вирішили, що їм буде краще поїхати. Маму, молодшого брата, сестричку та тітку з племінницею відправили до Німеччини. А старші хлопці записалися в тероборону.

– Нам сказали, що немає зброї й треба зачекати, — каже юнак. – Так і чекали. Люди були дуже налякані. Тільки бігли до бомбосховищ. Літаки-винищувачі літали над нами всю ніч від 1:00 і до 5:00 точно. Напевне його завдання було залетіти, знищити декілька мирних будинків, а потім назад. І так кожного дня. Ми з братом вже навіть не ховалися, а виходили в місто, перехрестилися і думали, що вже як прилетить, то прилетить. Ми перестали боятися смерті. Ми змирилися з тим, що у будь-яку хвилину можна померти. Тільки не могли змиритися з тим, що вони прийшли на нашу землю. От бачите, ми 15 днів ходили між бомбами, жили від сирени й до сирени. А я зараз тут, живий і здоровий. Значить маю дуже хорошого Ангела-Охоронця!

Сам же хлопець служив у військовій частині А1912 у Житомирі, брат не служив, проте зараз вирішили мобілізуватися. Розмова з Федором відбулася раніше, тож хлопці ще минулого тижня вирушили на фронт захищати свою країну.

– Ми хотіли допомагати десь у себе в області, хотіли захищати своє рідне місто, але до нас не зателефонували. Тому послухали маму і вирішили евакуюватися. Зі собою не було нічого, окрім паспорта і військового квитка. Та все ж тимчасово виїхали, а тепер будемо боронити своє. Зараз моє місто взагалі не схоже на те, яким воно було. Там уже нема що знищувати, а вони далі бомблять. Охтирка – це моя домівка, якої вже немає! Отак за 14 днів ці нелюди знищили все, що було дороге для мене і моїх рідних. Але наші козаки-солдати не здаються! Я вірю, що вони будуть стояти до останнього!