Світлій пам’яті Ірини Сеник
Життєва дорога Ірини Сеник – дорога боротьби, невимовних страждань і величезного оптимізму. 34 роки неволі – довічне ув’язнення, що зі смертю Сталіна змінили на 10 літ таборів, наступні заслання і тюрми… Знищене назавжди здоров’я. Її земне життя не раз трималося за найтоншу соломинку. Однак не зламалися ані гідність, ані прагнення до волі. Зі слів самої героїні: «…Не шкодую за тим, що сталося. Прикро лишень, що тепер є не так, як ми мріяли, за що боролися». І у тих словах вона вся… Усе її життя…
Від першого арешту в 46-му вже не мала права мешкати в рідному Львові. А через багато літ, аж десь у 90-му, чужі люди зупинили її на східцях і навіть не пустили до порогу батьківської оселі… Правда, 2003-го міська влада Львова номінувала Ірину Сеник до звання «Почесна громадянка міста» із наданням житла. Попри те, вона так і не переїхала до Львова. Залишилася до останнього дня на тому «сто першому кілометрі», яким довгі роки для наших українських патріотів було місто Борислав. Та й, спитати, навіщо було повертатися до Львова через стільки літ? Щоби будити страшні спогади про тюрму на Лонцького, де її, тендітну 20-тилітню студентку Франкового університету, били дротяними нагайками, припікали газом та заливали у карцері крижаною водою… Зрештою, не з її характером було жити минулим чи виставляти рахунки за втрачене.
Поезія була її сповіддю. Ховаючись за самоіронію, І.Сеник не раз зізнаватиметься в любові до міста своєї далекої і такої короткої юності:
Вік наш котиться борзо,
Хоч хрущі не гудуть…
Я на львівському корзо,
І каштани цвітуть.
Моя Руська німує,
Вітражі в молитвах.
Я стою і цілуюсь
З самотою в уста…
Вірші писала від дев’ятилітнього віку. Писала легко, як думала чи співала… Так само легко дарувала їх друзям і соратникам, щоби підбадьорити, підтримати, допомогти… Зберігаються вони і в наших дрогобицьких союзянок – у звичайних блокнотах, на клаптиках паперу чи навіть на звичайнісінькій серветці… як дотепний коментар щодо фуршету після чергової урочистої академії в Києві… Зберігаються як пам’ять, як живе слово близької і рідної нам людини.
З вишиттям було значно складніше. Пригадувала, що діставала в гімназії «добре» тільки за те, що мала відмінні оцінки з інших предметів. У тюремній камері, щоб забутися, жінки вишивали… Діставши за свою чергову спробу вишиття традиційно найгіршу оцінку від однокамерниці, юна Ірина плакала. Та була поміж засуджених сестра полковника Коновальця – мати-ігуменя Ірина-Софія Маримаш. За довгі тюремні три дні Ірина Сеник навчилася від цієї жінки усього, чим чарувала людей упродовж десятків літ. Сьогодні ми знаємо її як визнану майстриню-вишивальницю зі світовим іменем, яка дивувала і буде ще довго дивувати своєю творчістю. Мала не тільки добре відчуття мови, але й гармонії кольору, добре малювала. До речі, у фондах краєзнавчого музею «Дрогобиччина» є багато вишивок Ірини Сеник, і з нагоди ювілею від 8 червня вони виставлені для огляду у відділі етнографії. А наша союзянка Леся Процик на кожне свято тепер одягає свою найдорожчу сорочку – вишиту і подаровану їй Іриною Сеник… До речі, авторка дуже охоче дарувала своє вишиття друзям – вважала, що вишивка найкраща тоді, коли вона використовується, коли зігріта теплом людського серця. Ірина Сеник створила за своє життя цілий світ неповторних узорів, започаткувала свою техніку вишивання.
Ті університети, які їй не дали закінчити, сторицею надолужила самоосвітою. Її ерудиції дивувалися науковці. Її шляхетність була природною і вишуканою водночас… Її поезія складна, як і саме життя, однак ви не знайдете у ній ані жовчної ненависті, ані міщанських умовностей. Відкриємо хоча б це:
Що?
Недругів своїх любить?
А де ж така оказія?
А що, як серце зболене
Не може
Любити ворогів,
Мій Боже?
Навчи і просвіти!..
Ні, не мене,
А дику Азію.
Про ці кілька лаконічних рядків, мабуть, можна було б писати цілі реферати… Наче одна фраза, мовлена енергійно, із запалом, але яке виняткове відчуття ритмомелодики слова, яка вишуканість змісту! Мова іде фактично про ненависть до ворогів. Але не тупо і по-бульдозерному в лоб, як це часто спостерігаємо на нинішніх політичних шоу чи у виступах окремих політиків. За рядками поезії – і моральна вищість автора, і недолугість тих, хто нищить її фізичними тортурами, на десятки років ізолювавши від рідного дому, і … безсилля її суддів, які так і не зуміли піднятися над дикістю середньовічних азійських традицій…
За тими словами бачимо й інше – образ юної української дівчини, яка у свої 20 літ вільно володіла німецькою, англійською, французькою, польською мовами. Читала в оригіналі європейську класику, розумілася на мистецтві і сама непогано малювала та писала власні вірші. Дівчинки, яку в 20 літ брутальні невігласи з чужої країни позбавили здоров’я і майбутнього, одягнули в брудне лахміття і вивезли на край землі до холодної Іркутської області. А там разом із іншими, такими ж, як і вона, щоденно використовували як середньовічних рабинь на найважчих і найбрудніших роботах… І при тім усім – не помсти просить її серце. «Мій Боже, навчи і просвіти…».
У 2003-му році у Львові побачила світ книга Ірини Сеник «Метелики спогадів». Особлива книга, де найсумніші спогади виписані так виважено, у такій спокійній і, сказати б навіть, елегантній манері, з такою тонкою – то болісною, то ледь поблажливою – іронією… Авторка не втомлює читача своїми жалями чи проблемами. У жодному разі! Викладає лиш факти та лаконічні, немов окреслені скупими лініями графіки, образки тих, кого зустрічала на своєму життєвому шляху. Читаючи, відчуваєш поміж рядків і витончену зневагу до так званих «господарів життя», і приречене на тимчасовість їхнє «панування». Скільки ж рабської праці українців було використано на тих далеких суворих землях! Скільки могил там наших зосталося… Офіційно той перший період свого тюремного життя, що позначений датами 1945-1955 років, Ірина Сеник назвала Тайшетлагським. То були найсуворіші табори для політичних в’язнів: Заозерлаг і Ангарлаг. Період заслання (1955-1968рр.) – Анджеро-Судженським. У цьому бідному шахтарському краї вперше після поодиноких тюремних поневірянь зійдеться її родина – сестра Леоніда, брат Роман і мама. А взагалі «…тут, у тій сибірській Судженці – пів-Львова», – напише згодом пані Ірина. У цій холодній землі вона вже навічно залишить двох найдорожчих людей – сестру і маму…
Якби не її надзвичайна працездатність і Провидіння, земний шлях п.Ірини закінчився б ще тоді, у 60-ті. Бо як же можна було назвати той щасливий збіг обставин, коли їй, людині без права виїзду із того Анджеро-Судженська, таки вдалося потрапити до Ленінграда, де вона на початку 60-их була третьою і найскладнішою за діагнозом піддослідною відомого академіка Петра Георгійовича Корнєва. Її пошкоджений металевими нагайками хребет чудом витримав від того пам’ятного 45-го аж 15 літ фізичних мук і непосильної праці… Нарешті із нього вирізали кров’яну пухлину і вставили трансплантати з її власних кісток. Після того Ірина Сеник більше року пролежала нерухомо у клініці, терплячи невимовний біль та прохаючи Господа припинити її муки…
У 63-му вона знову була в Анжерці – тепер уже збудованій самими засланцями так званій Новій колонії. Цього року не стало сестри: «Дотепер бачу твої добрі очі. Твоя делікатність, твоя лагідність на тлі табірного бруду – як ясна зоря провідна… Там, з висот, дивилися на мене благально твої лагідні очі, а твоє ласкаве «Іруню» змушувало мене йти вперед, не занурюватися у вічну ніч» («Метелики спогадів»). Врешті, Ірина таки знайшла в собі сили з відзнакою закінчити Новокузнецьке медичне училище.
Короткий чотирирічний період її повернення на рідну Україну назвала Івано-Франківським. Бо не маючи права мешкати у рідному Львові, оселилася саме тут – у колишньої подруги. Час той тривав недовго – від 1968 до 1972 років. Праця у протитуберкульозному диспансері. Знайомство з Атеною Пашко, отцем Купчинським, Іваном Гелем, В’ячеславом Чорноволом… Праця в «народному університеті» Івано-Франківського педінституту з відновлення рідної історії та етнографії. Скільки зібрано було в той період народних орнаментів на Івано-Франківщині і Львівщині! І як вони потім знадобилися у майбутні невільничі роки…
Львівська тюрма на Лонцького повторилася восени 1972 року. Перші допити у кабінеті, в тому самому, в якому колись була її камера і де у 45-му змушені були її судити, бо побили замало не до смерті і в такому стані не випадало показувати дівча у суді… І знову та інтелігентна, непоказна, шляхетна вищість над суддями: «Мій слідчий Андрусів, дуже мало ерудована людина, ніяк не міг дати собі ради з вилученою літературою…». А були ж там і «Нова літературна хвиля в Україні» француза Еммануеля Райса, і «Поема без героя» Ахматової, і антологія самвидавської поезії Ліни Костенко, Василя Стуса та Миколи Вінграновського. Прохання слідчого «знайти серед того мотлоху свою писанину» виконала охоче: «Від свого не відмовляюся». Однак на принизливу вимогу зізнатися, хто дав їй роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», відповіла, що зізнається письмово і попросила папір та ручку. Той її блискучий вірш, написаний за одну ніч у камері, не можна не згадати, попри навіть обмеженість газетної площі:
На розі Арбату ресторан «Прага»,
Але у мене до іншого спрага,
Біжу в книгарню букіністичну,
Може придбаю щось фантастичне.
Арбат вирує в години пізні,
Крутяться типи і типчики різні.
Як тут спитати, сама не знаю,
Чи Мережковського хтось із них має.
Є – Мережковського «Цезар», «Христос»,
Але від цін пробирає мороз.
Аж раптом дядько – панночко люба,
Дайте десятку і беріть «Дзюбу».
А на додаток, прелюба панно,
Даю безплатно «Реквієм Анни»…
Арбат вирує в години пізні,
Крутяться типи і типчики різні,
А я спішуся чимдуж до хати,
Щоби до ранку Дзюбу читати…
На обурене запитання слідчого: «Що ви написали?» відповіла з гідністю: «А на що ви сподівалися?». Невже могло бути інакше?.. 20 років вона існувала на межі життя і смерті – і не здалася, нікого й нічого не зрадила… А нині мала зрадити, аби вимолити собі якусь полегкість? До того ж, на яку полегкість можна було сподіватися при її фізичних болях, при її хребті, що чудом тримався, при її досвіді табірного життя і заслання?.. От уже від кого не можна було чекати на доброту, так це від тих, хто виступає перед нею у ролі вершителів справедливості. Тут вона вже мала неабиякий власний досвід:
Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших –
Копитами коні,
А по серцях наших –
Копита, копита.
Кажуть, наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть, наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки…
26 січня 1973 року Івано-Франківський обласний суд визнав Ірину Сеник особливо небезпечною рецидивісткою. За 11 віршів вона одержала 11 років – за «антирадянську агітацію і пропаганду». Враховуючи інвалідність, у таборах суворого режиму – 6 років і 5 років заслання. Її облили брудом у ницій статейці івано-франківської газети. У 2003-му році вона напише про це у своїх спогадах, не боячись подати у книжці навіть ту газетну писанину, яку їй передали за невільничі дроти в Мордовію… І як же буде різнитися шляхетний, ледь іронічний стиль її виваженої розповіді від того лайливого, газетного…
У новому «Мордовському періоді» (1972-1978 рр.) із нею поруч були Ірина Калинець, Надійка Світлична, Ніна Караванська, Стефа Шабатура. Як пригадувала потім Ірина Калинець, Ірину Сеник називали у таборі «електричною Іркою» за її надзвичайну енергію і організаційний хист. Були в них тепер після важкої фізичної праці і свої табірні вечори. Як написала у спогадах сама пані Ірина: «…поезія і вишивка тримали мене завжди при житті. Без них я ніщо». Так, наприклад, Ірина Калинець дуже сумувала в таборі за львівською кавою, на що Ірина Сеник за якийсь час поклала перед подругами серветки, де красувалися майстерно вишиті горнятка з паруючою кавою…
Однак, головним усе-таки була боротьба. Жінки голодували на захист Василя Стуса, підписували листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на порушення елементарних прав людини в СРСР.
Восени 78-го Ірину Сеник вивезли на заслання. Проігнорувавши прохання брата, який відбував заслання в Кемеровській області, її відправили у Казахстан. Незважаючи на часті ниркові приступи, поліартрит і її складений із допоміжних кісток хребет, працювала прибиральницею в готелі у місті Уш-Тобе Талди-Курганської області.
У лютому 79-го оголошена членом Української Гельсінської Групи. Спільно із О.Мешко та Н.Строкатою публікують звернення до світової громадськості про утиски щодо учасників правозахисного руху в Україні, численні факти «ескалації державного терору і наклепів» проти них.
Звільнившись у 1983 році із заслання, оселилася у Бориславі – на 101-му кілометрі від Львова, бо саме на такій найменшій відстані від рідного міста мала право проживати. Офіційний нагляд за діяльністю Ірини Сеник тривав аж до проголошення незалежності України. Її непростий земний побут до самої своєї смерті оберігав відомий у Бориславі політв’язень Василь Дейко, що на схилі літ, на жаль, уже ненадовго, став її чоловіком.
Із початком 90-их Ірина Сеник – засновниця Товариства української мови та Української Гельсінської Спілки у Бориславі, голова місцевого відділення Союзу Українок, член світової Ліги українських жінок. Міськрайонне відділення Союзу Українок Дрогобиччини пишалося тим, що в наших лавах була ця мудра і мужня жінка. Наші пам’ятні «Дрогобицькі зустрічі», ведучим на яких був Мирослав Маринович, розпочалися саме з Ірини Сеник… Вона щиро відгукувалася на кожну спільну справу і якось так ненав’язливо і непомітно, як правило, ставала центром тієї справи, її живим моторчиком, що заводив навколо себе інших.
У 1998 році Ірину Сеник на з’їзді Світової федерації українських жіночих організацій у місті Рочестер (США) визнано однією зі ста Героїнь Світу.
10 років тому, 8 червня 2001-го, у Дрогобичі і Бориславі святкували її 75-літній ювілей. Скромна, усміхнена й енергійна, у чудовій вишиванці, серед улюблених ромашок і волошок, які так щедро розцвітали на землі якраз до її уродин, – такою вона була… Можливо, п.Ірина дійсно належала до когорти наївних і щирих романтиків, які ціною власного понівеченого життя відважно боролися за волю України. Так сказала на тому святі її посестра – Ірина Калинець. А ще вона сказала, що нинішні прагматики, які є у всіх ешелонах влади, хочуть усе-таки здаватися такими, як Ірина Сеник – добрими, чистими і чесними у своїх діях і помислах… І може, саме тому її життя і її боротьба були недаремними.
Ірина Калинець висловила також щире побажання нам усім, аби ми змогли організувати вечір спогадів про життя цієї особливої жінки-легенди. Сама Ірина Сеник виконала це побажання посестри інакше – зробила нам усім неоціненний подарунок – книжку… І це, незважаючи на те, що саме в той рік поважна ювілянтка перенесла операцію на очі і мала сувору заборону до читання, писання та вишиття. У 2003-му таки побачила світ прекрасна книга спогадів Ірини Сеник, які, до того ж, іще й органічно переплелися з її поезією і чарівними українськими орнаментами. Назвала ту книжку лагідно так, лірично і сумно – «Метелики спогадів»… Сумно тому, що так швидко минає земний час тих метеликів і так тривожно тріпочуть їхні сонячні крильця, і так довірливо летять вони на світло…
Не було тоді, на тому її останньому публічному ювілеї, особливих дифірамбів. Такі речі завжди були неприйнятними для скромної та інтелігентної натури пані Ірини. Про це особливо виразно сказав на ювілеї шановний професор Михайло Шалата: «…вона колись мені заспівала по-німецьки, що мої вуха не хочуть чути, про що говорять ваші вуста…».
Постараємось утриматися від тих похвал і сьогодні. Як сказала тоді сама Ірина Сеник: «Натуру не можна змінити. Одна із великих англійських поетес написала: «I’m nobody», я повторю те саме: «Я є ніхто»…
Мирослав Маринович побажав єдиного: «Щоб Ви, дорога пані Ірино, дочекалися не тільки світанку нашої незалежності, але й того щасливого дня, коли ми не будемо з острахом думати про завтрашній день…». На жаль, не судилося цього дочекатися ані Ірині Сеник, ані поки що і всім нам…
Вона була поруч із нами і залишилася у наших лавах світлим промінчиком людяності і доброти, прикладом незламності духу, мужності і великої працездатності. І чим більше час віддалятиме від нас її незабутній образ, тим більше ми відчуватимемо біль втрати, тим частіше звертатимемося до її Живого Слова, такого людяного, правдивого і щирого…
Ірина Сеник є автором десятків статей про повстанський і правозахисний рух в Україні. Автором знаних у суспільному житті книг, виданих як в Україні, так і за кордоном. Серед них: «Сувій полотна» (поезії), «Біла айстра любові» (збірник віршів і українських взорів), «Загратована юність» (поезії), «В нас одна Україна», «Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини», «Метелики спогадів». Її життя, як великий подвиг служіння Україні, описаний багатьма авторами у різних збірниках. Зокрема, Ніною Вірченко у збірнику «Українки в історії», Іриною Рапп у «Міжнародному біографічному словнику дисидентів країн Центральної та Східної Європи», Г.Касьяновим – «Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору» та ін.
Завершуючи ювілейні торжества 2001-го, тодішній депутат Львівської обласної ради, відома громадська діячка і наша посестра пані Віра Байса сказала: «Я бажаю, щоб через 10 років ми бачили цю жінку-легенду серед нас і так само щиро їй вклонилися». У нашій змозі сьогодні виконати це побажання, бо кожен із нас дійсно бачить перед собою ті теплі очі, добру посмішку, чує неповторну шляхетну та мудру, пройняту нотками легкої іронії мову пані Ірини Сеник…
Усіх, хто пам’ятає, запрошуємо також прийти у Палац мистецтв, що на вулиці Т.Шевченка,38, на чергову зустріч із невеликою частинкою її незабутньої душі – із тим, що Ірина Сеник власноруч передала для музею «Дрогобиччина». Виставка відкрилася 8 червня.
