Історії війни, які не можуть бути забутими…

Цю історію розповіла жінка Ліда одразу на другий день після свого приїзду до нас. Згадуючи пережиті жахи, не могла стримати сліз. І до сьогодні плаче при згадці про свій дім та старшого сина, який від 5 березня не виходить на зв’язок. Вона ж приїхала зі своїм молодшим 13-річним сином з Київської області с. Димера. Сама родом з Чорнобиля, та у 1986 р., її, тринадцятирічну школярку, евакуювали до с. Іванків, де і залишився зараз старший син, а також батько і брат. У Димер пані Ліда переїхала декілька років тому.

– 25 лютого подзвонив брат і сказав, що селом їдуть колони. А потім уже й ми побачили зі свого вікна. Йшли з Білорусі через наше село. Коли їхала перша колона, ми ще їх рахували. Дійшли до 420, а далі – просто збилися з рахунку. А таких ішло по 2-3 колони щодня. Серед них були й піші. Ще нам так нахабно у вікна руками махали. Ми, мабуть, як і всі у той час, думали, що звичайних людей не чіпатимуть, — розказує жінка.

Але помилилися… З 25 лютого до 5 березня провели у погребі, ховаючись від бомбардувань. Всі ці дні у неї з рідними була домовленість зідзвонюватися щодня зранку в одній тій же годині, щоб не розряджати телефон. 5 березня зранку пані Ліда востаннє чула голос своїх рідних з Іванкова. Відтоді на зв’язок не виходять.

– Вони навіть не знають, що ми втекли. Ми вирішили, що треба рятуватися, коли снаряд впав перед домом свекрухи і балкони будинку ніби ножем зрізало. Сім кілометрів ми йшли з білим прапором на свій страх і ризик. Дорогою осколки, танки горять… Син щипав себе, бо не міг повірити, що все це насправді.

Міст, який веде до Димера, був зруйнований українськими військовими, щоб завадити руху російської техніки. Тож людей, яким вдалося добратися до моста і перейти його, вже забирали волонтери автомобілями до Вишгорода, а звідти — до Києва.

– 5 березня ми зупинилися у столиці. Жили там у родичів. Чекали, що все закінчиться, що все стихне. Там були вибухи, свистіло над нами, але ще чекали, надіялися. Та все-таки 11 березня зібралися й електричкою виїхали на Львів, а потім сюди.

Пані Ліда каже, що якби хоч одного нашого Захисника побачила у селі, нікуди б не поїхала. Але село повністю захопили окупанти, та в перший же день знищили аптеки й магазини.

– Коли ми сиділи у бомбосховищі, то ці нелюди вночі вдерлися туди й питали, чи є хтось. Всі сиділи тихо, не відповідали. Так вони погрожували кинути гранату. Аж тоді жінки почали кричати, що тут є діти. А вони нас вигнали звідти, і самі туди посідали. Оселилися в нашій школі й ліцеї. Ховали танки між житловими будинками. Отак вони воюють…Мирні люди для них – щит. 28 лютого у нашому селі були перші загиблі мирні мешканці: розстріляли в машині. У сусідів бабця померла, поховали на городі, бо на кладовищі теж стояли танки. Хоч були такі випадки, яким не можу знайти пояснення. В односельця померла родичка, так він напряму пішов до цих нелюдів. Дозволили, ще й поховати помогли. А наш добрий друг сім’ї розвозив селом воду людям, бо ми залишилися без нічого, то розстріляли…

А що робилося у цих селах після їх втечі, пані Ліда вже безперестанку слідкувала у новинах, адже там залишилися такі дорогі її серцю люди.

– Я вірю, що вони живі, що все добре, а зв’язку просто не має зараз у цій місцевості. І так трішечки легше, — каже жінка.