Історії війни, які не можуть бути забутими…

Пані Анна – пенсіонерка з с. Грушуваха Ізюмського району Харківської області.

У перший день, 24 лютого, у селі було відносно тихо. Мабуть, які й кожен у той час, думали, що жахіття війни їх оминуть. Вже коли бойові дії почалися у м. Ізюм, у Грушувасі було чутно вибухи. Саме ж село почали бомбардувати, коли з м. Балаклія заїхали окупанти, чи як називає їх пані Анна, чорти з рогами.

«Наше село почали обстрілювати вночі. Ми п’ять днів сиділи в погребі, не виходячи. Затихало все на 20 хвилин, і знову… Було чути, як земля трусилася від вибухів. Ми навіть не встигали взяти їжі й води. Отак і сиділи з онучкою, який 11. Коли лише намагалися добігти до машини, то вони починали так бомбити, що ми одразу ховалися, — згадує жінка. – Вийшли ми аж на шостий день. А у нас у дворі три снаряди, один з них – за два метри від погреба. Якби влучив трохи далі, ми б уже тут не сиділи. Це Бог відвів від нас біду».

Сім’я у чому була одягнута, так і втекла без нічого 8 березня. Залишили все. Не встигли виїхати до того, як почали обстрілювати все – магазини, аптеки, сільську раду, медпункт, будинки…

«Ми своїм автомобілем приїхали в Лозову, а там сіли на поїзд Лисичанськ-Ужгород. На цьому всі жахіття не закінчилися. Наш поїзд обстріляли у Харкові. Коли звучали сирени, поїзд зупинявся, а ми лягали на підлогу. Було холодно, багато діток боялися і плакали…Не дай Боже ще таке пережити», – розповідає пані Анна.

У Львові їх зустріли волонтери, а звідти направили вже сюди. Жінка не може надякуватися тим, хто допоміг у скрутну хвилину.

Розповідь жінки доповнює її донька, пані Ольга, мати-героїня, у якої шестеро дітей: «У нас був будинок, машина, трактори, господарка… А довелося залишити все, щоб врятувати життя – своє і своїх дітей. Нещодавно телефонували знайомим, які залишилися в селі, просили, щоб відв’язали худобу. Після того, як ми поїхали лише на п’ятий день «звільнили» тварин. Всі ці дні були обстріли без упину».

Чоловік і сини пані Олі стали на військовий облік, а донька жила у Харкові. Їй вдалося виїхати звідти в Німеччину. Ніколи й подумати не могла, що таке горе може прийти до їх села, де працювали все життя.

«Вони просто влаштували «морський бій» по нашому рідному місцю. Я бачила їх на власні очі. Стояли на мості зі своїм прапором. Я як побачила цей триколор, одразу і плакала, і кричала. Їздили на БТРах селом, як у себе вдома. А понапивалися, то один в одного стріляли. У с. Петрівське мирних жителів ті кати просто витягли з погреба і прострелили знайомому ногу. Просто так, щоб мучився. Я не знаю, яким чудом ми вижили. Напевне через те, що мама дуже багато молилася», – каже пані Оля.

Внук пані Анни Анатолій теж розповідає свої спогади. Каже, що прислали відео з села. Зруйнували усе. Повертатись уже немає куди.

«Ми так надіялися, що буде все добре, але коли почули, що окупанти у м. Балаклія, зрозуміли, що не минуть наше село. З міста вони увійшли в с. Гусарівка, на наступний – у с. Петрівське. Щоб зупинити ворога наші захисники підірвали міст. Та вони кинули понтон, зайшли в село, обійшли ліс і почали стріляти по селу, куди попало», – розказує хлопець.

Найбільше перелякалася наймолодша донечка. Дівчинка всі ляльки перенесла у погріб, а коли бомбили, міцно притискала їх до грудей і заплющувала очі від жаху. Так і залишилися там її ляльки…А у м. Ізюм залишилася сестра пані Олі Юля з чоловіком та донечкою. У Юлі – склероз головного мозку. З 7 березня не виходять на зв’язок. Та сім’я молиться і щиро вірить, що все буде добре!