Історії війни, які не можуть бути забутими…
Сьогоднішня розповідь від пані Юлії, мами двох донечок – 18-річної Марії, та 13-річної Єлизавети. Сім’я жила у селищі міського типу Велика Димерка Броварського району Київської області. Саме це, де окупанти відкрили вогонь по цивільних людях на одній із зупинок громадського транспорту.
Жінка до останнього надіялася, що їх село обійдуть. Але зайшовши в Шевченкове, вони почали рухатися далі. Постраждали села Тарасівка та Богданівка. А звідти, розбившись колонами, через ліс окупанти зайшли у Гоголів та Велику Димерку.
– Дуже страшно було бачити у себе у дворі російські танки. Ми сиділи з дітьми у погребі 2 дні. Там і ночували. Було страшно, бо наш підвал у будь-яку хвилину міг перетворитися на могилу для моїх дітей, – згадує пані Юля.
У перший день вторгнення, 24 лютого, жінка їхала на роботу. Бачила, як горіло м. Бровари. Там ракети влучили у військову частину. Але тоді навіть подумати не могла, що це торкнеться їхнього селища і мирних людей.
– Ми запаслися необхідним з перших днів, щодня чули, як наближаються постріли, але їхати не хотіли. Це наше село, там всі наші рідні. Але коли росіяни вже вдерлися до нас, а на город впав снаряд, було так страшно, як ніколи в житті. Ще страшніше стало, коли вони порозбивали магазини і вдиралися у хати, грабували. Десь заходили до людей у підвали і просто розстрілювали ні за що і незважаючи хто це. Тоді вже остаточно вирішили, що залишатися просто немає де.
Пані Юлю з дітьми до Броварів евакуював брат автомобілем. А вже там чекали ще на подругу старшої доньки у якої глухонімі батьки. Дівчинка не змогла поїхати, залишивши їх в біді. З Броварів вирушили на вокзал у Київ, звідти – електричкою до Львова і в Борислав.
– У мене була можливість поїхати в Польщу, але не змогла. Дуже хочу бути тут. У селі залишилася сестра чоловіка. З нею зв’язку зараз немає. В Броварах залишився брат. І діти сумують за домом. Вони трималися від початку війни з усіх сил, а на 17-ий день вперше заплакали. Але зараз вже спокійні, що в безпеці. Обов’язково підемо тут до церкви молитися за мир, — говорить пані Юля.
