Історії війни, які не можуть бути забутими…

«Після десяти днів, проведених в укритті, переоцінила все, зрозуміла, що дійсно є важливим у нашому житті», – зі сльозами на очах говорить пані Оксана.

Зараз домівкою жінки став один з навчальних класів Бориславської школи № 8. А приїхала пані Оксана до нас з Києва (Оболонський район), де прожила 14 років. Сама родом з м. Олешки Херсонської області. Каже, що приїзд сюди став її подарунком на 8 березня. І хоч у Варшаві живе її рідна сестра, нікуди звідси їхати не хоче.

– Я не бачу себе на чужині. Всі мої рідні в м. Олешки, а чоловік залишився захищати Київ. Дуже хочу додому і не знаю, куди більше: чи в столицю, чи до батьків у рідне місто.

Згадує, як все почалося. Зранку 24 лютого. Вибухи, дим і все, що ми могли бачити по телевізорі чи на просторах інтернету, бачила на власні очі. І той танк, який переїхав машину з чоловіком, теж бачила…Перші 3 дні була вдома, ховалася в коридорі. Як і всі, надіялася, що декілька днів і все мине. Але ні…Коли почали потрапляти в житлові будинки, бігла у метро «Мінська», та воно вже було тоді переповнене. Дуже страшно стало, коли Київ почали масово покидати. Але й тоді не наважилася їхати. Знайшла укриття поблизу дому у школі. Там і пробула 10 днів, раз у три дні забігаючи додому. За цей час навчилася розрізняти, коли стріляють наші, а коли чужі. А коли почали бомбити по школах, вирішила тікати… Зі собою з укриття забрала старших людей, яким майже по 60. Увечері 7 березня спакувала, що змогла, і поїхали. Добралися до вокзалу, а там почула: «Завершується посадка на електричку Київ-Львів». Ні секунди не роздумуючи, вскочила у вагон і видихнула. До Львова прибула вночі. Ну а вже звідти автобусом пані Оксану і тих, людей, яких врятувала зі собою привезли до школи.

– Декілька місяців тому ще говорила чоловікові, що ніколи не була на Західній Україні. І ось сюди привела війна. Ні на мить не жалкую, що приїхала саме сюди. Не знаю, чи ще десь так би зустріли. У вас дуже привітні люди, добрі, щирі…Дорогою зі Львова в мене була така паніка, мабуть, разів 10 спитала, куди ми їдемо. Я не знала нічого. А сталося так, що тут у нас одна велика дружня родина. Я буду вдячна за це завжди, — говорить пані Оксана.

І вірить, що Україна переможе! І ми віримо в це!