Рік повномасштабної війни, що не припиняється століттями…

Цього тижня ми розпочали цикл матеріалів про спогади та короткі історії боротьби за незалежність з уст мешканців нашої громади. У минулому дописі ми поділилися спогадами учасників та очевидців визвольного руху УПА. Продовжуємо далі.

Процес зародження й розвитку української державницької ідеї виявився довготривалим, складним та тернистим. Незалежність України — це заслуга не лише певних політичних сил, а й усього народу, багатьох його поколінь. Колосальну, визначальну роль у здобутті незалежності свого часу відіграв Народний Рух України. Рух став тією основною силою, яка голосно заявила про українську мету – досягти повної незалежності. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності.

Саме Рух був головним організатором Ланцюга єдності від Івано-Франківська через Львів до Києва на День злуки в січні 1990 року. Рухівці підіймали синьо-жовті прапори на держустановах і проштовхували у Верховній Раді Акт про державну незалежність України, а також активно агітували на референдумі про незалежність.

Дуже важливу роль у становленні незалежності України відіграла Галичина. Наприкінці 80-х мітинги охопили всі міста і села. Могутня хвиля національно-визвольного руху розпочалася у Західній частині України, на Галичині. Саме тоді створилася політична партія «Народний рух України», фундаментом якої стали галичани, а предтечею – просвітницьке Товариство української мови імені Тараса Шевченка.

В горнилі цих подій був і Борислав. У той час у Бориславі було створено газету «Голос Карпат». В основному її випуском займалися Любов Дадацька, Олег Паламарчук, Валерій Тересь. Роман Копись возив у Вільнюс, столицю Литви, надрукований на друкарській машинці макет. І там з допомогою української громади виходила друком газета «Голос Карпат». Коли вона була надрукована в Бориславі, мала колосальний успіх, бо була першою рухівською газетою зі знаком Тризуба.

Події тих років згадує у своїй книзі «Мої роки, моє життя належать Україні» Володимир Копись, який пізніше був обраний головою Бориславської міської Ради. «На Дрогобиччині, особливо в Бориславі, завершився етап творення осередків НРУ на підприємствах та установах і постало питання перейти до другого етапу – створення осередків у навколишніх селах. Над цим наполегливо працював провід нашої організації. Бориславці готувалися до проведення Свята козацької слави на стадіоні медичного училища», – йдеться у книзі.

Згадується про те, як готувалися до свята, шили прапори і готували плакати з актуальними на той час гаслами. Громада почала приходити ще за годину до початку. День був літній, ясний і дуже спекотний. Але стадіон не покидав ніхто. Люди вслухалися в кожне слово доповідей, бо кожен хотів почути щось нове в трактуванні історичних подій. Серед доповідачів – Володимир та Роман Копись, Любов Дадацька, Мирослав Андрушків, Нестор Кузьо.

Очевидці тих подій яскраво згадують останню неділю серпня, коли в Нагуєвичах відбувалося регіональне Франкове свято. «Ми йшли багатолюдною колоною з українськими прапорами. Дорогою нас радо зустрічали мешканці навколишніх сіл. Багато долучалися до походу, і всі разом прямували до Франкового заповідника», – згадує заступник міського голови міської ради І демократичного скликання, активна учасниця подій кінця 80-х початку 90-х років, громадська діячка Любов Дадацька.

Одним з членів Товариства української мови та керівником Народного Руху в с. Попелі був Зіновій Голобутовський. «У той час ми створили колектив, який виступав у клубі в Попелях та в навколишніх селах. Потім нас почали запрошувати й в села всього Дрогобицького району. Ми співали патріотичні пісні, ставили вистави. Пам’ятаю, як люди в залі плакали. Плакали від того, що чули українське назагал. Бо до цього заборонялося співати українські пісні. Хоч і тоді ще в нас все одно був присутній страх того, що нас можуть переслідувати чи арештувати, однак відчуття свободи брало верх над боязню і ми організовували мітинги, проводили віче, пробуджували у людях рух у напрямку незалежності», – згадує пан Зіновій.

В результаті перших демократичних виборів від Борислава депутатами Львівської обласної ради тоді стали Богдан Гуменюк, Роман Копись та Ярослав Залуський. Зіновій Голобутовський став депутатом Львівської обласної ради від Дрогобицького району, представляючи село Попелі, яке зараз входить у Бориславську міську територіальну громаду.

Борислав став одним із перших міст, в якому було демонтовано пам’ятник вождю комуністичного режиму Леніну з площі перед адмінбудівлею. Очевидці не стримують емоцій, згадуючи про ці події… А ще перед цим погруддя Леніна було винесено з приміщення сесійної зали. Над будівлею міськради вперше замайорів національний синьо-жовтий прапор. Революційним темпом під патріотичним запалом було невдовзі знесено і пам’ятники Горькому, Кошовому, Островському, Морозову. По всьому місту було зліквідовано комуністичну символіку. Вулиці міста, назви яких нагадували про імперське панування, отримали свої патріотичні історичні назви.

Ми дякуємо кожному, завдяки кому знаємо, що таке бути незалежними. Тому і боремося за свою свободу до сьогоднішніх днів. Дякуємо кожному, завдяки кому ми маємо свої символи, які єднають українців, уособлюють зв’язок поколінь і прагнення українського народу до власної державності та соборності.

Це лише маленька частинка історії Бориславської громади тих часів, яка дуже яскраво представлена у книжках наших земляків. І ми поступово намагатимемося ділитися нею в інтернет-просторі, оприлюднювати старі світлини. Щоб все це зберігалося, поширювалося та залишалося для наступних поколінь не лише на сторінках книжок…