Рік повномасштабної війни, що не припиняється століттями…

Продовжуємо цикл матеріалів про спогади та короткі історії боротьби за незалежність з уст мешканців нашої громади. У минулих дописах ми ділилися спогадами учасників та очевидців визвольного руху УПА та руху за перебудову, який став головною організаційною і рушійною силою на шляху України до незалежності.

Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності – це вияви нескореного українського духу, який від покоління до покоління утверджує себе в боротьбі зі злом.

Сьогодні, переживши рік повномасштабної війни, ми усвідомлюємо, що за гідність і незалежність України борються вже діти тих, хто виборював право України в 1990-1991…

А за роки Незалежності в Україні відбулося багато важливих для становлення державності подій, та найважливішими з них, про які говорив весь світ і які стали символом волелюбного українського духу, патріотизму та самовідданості, були масові акції, які переросли у дві революції — Помаранчеву та Гідності.

21 листопада 2004 року. У цей день Центральна виборча комісія оприлюднила попередні результати голосування другого туру президентських виборів, згідно з якими Президентом мав би стати Віктор Янукович. Проте міжнародні спостерігачі заявили про неправильність підрахунків голосів виборців.

А вже наступного дня, 22 листопада 2004 року, прихильники Віктора Ющенка вийшли на вулиці українських міст із помаранчевими прапорами, заявляючи про масові фальсифікації. Так розпочалася Помаранчева революція. Впродовж двох місяців її епіцентром був Майдан Незалежності. Кількість мітингувальників завжди перевищувала 100 тисяч і доходила до півмільйона осіб.

Активну участь в тих подіях брали й бориславці. Про це згадує учасниця Майдану, а сьогодні — членкиня ГО «Самооборона Борислава» Іванна Книш: «Майдан тоді просто ряснів оранжевими прапорами, пов’язками, кульками, різною атрибутикою. Важко передати словами ту атмосферу, яка була між мітингувальниками. Кожному хотілося, щоб українці були господарями на своїй землі, хотілося ковтка свободи… У Бориславі був штаб в приміщенні навпроти Палацу культури, головою якого була Любов Папка. Там збирали теплі речі, продукти та гроші для тих, хто вирушив тоді на Майдан. Там, у Києві, координаторами від Борислава були Ярослав Цюник та Володимир Колтко. Вони зустрічали людей з автобусів, а для того, щоб уникнути диверсій, ми формували списки людей, які їхали на Революцію».

Мільйони українців відстояли свій вибір. Верховний Суд України визнав результати другого туру голосувань сфальсифікованими й призначив перевибори на 26 грудня 2004 року. В результаті перемогу здобув Віктор Ющенко.

Наступною революцією, яка змінила хід історії, стала Революція Гідності. Мітинги на підтримку європейського майбутнього України, за розвиток демократії починалися дуже позитивно, піднесено. І ніхто тоді навіть і подумати не міг, що мирне протистояння перетворять на криваве протистояння та масове вбивство. Євромайдани відбувалися в більшості міст України, але центром стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці: Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська.

Не стояв осторонь тих подій і Борислав. Активісти організовували автобуси на Київ, а у сесійній залі Бориславської міської ради створили штаб, куди приносили теплі речі, продукти та гроші для того, щоб підтримувати людей, які готові були відправитися в столицю. З Борислава автобуси їхали мало не щодня, а також на площі Івана Франка збиралися люди, організовували віче тут, на місці.

«Кожен, хто мав гідність, почував себе Людиною і відчував синівський обов’язок перед Батьківщиною, поповнював ряди учасників Революції Гідності. Поруч з батьками йшли їх сини й доньки, навіть не задумуючись, що з Майдану Незалежності відлетить у небеса стільки Героїв – Небесна сотня — символ незламності духу, нескореності і мужності. Я була на Майдані з сином Мар’яном. Ми, які всі інші, приїхали відстояти наше європейське майбутнє. Ніхто навіть не готувався до будь-яких сутичок», – розповідає учасниця тих подій, депутат Бориславської міської ради Віра Курпіта, яка провела на Майдані 92 дні.

Та протестувальників на Майдані пробували розігнати, використовуючи проти них шумові гранати, гумові кулі, водомет, сльозогінний газ…Під час одного з таких протистоянь поранення отримав і син пані Віри Мар’ян. Та думок покинути Майдан і бути не могло.

Учасниця Революції Гідності з приємністю згадує емоції, коли на бульварі Шевченка у Києві повалили пам’ятник Леніну або ж коли в новорічну ніч рівно опівночі, тримаючи в руках ліхтарики та мобільні телефони, всі разом співали Гімн України.

«Та такі миті піднесення потім затьмарили новини про вбивство Сергія Нігояна, а на власні очі бачила, як застрілили Михайла Жизневського. Пам’ятаю, як вбиті лежали, накриті коцами, і найбільший страх був – побачити там когось зі знайомих. Ті емоції не описати словами. Сльози жінок, які у відчаї шукали своїх чоловіків та синів, не забути ніколи, — згадує пані Віра. – Також у пам’яті закарбувалися спогади про дерев’яну статую Тараса Шевченка, до створення якої міг приєднатися кожен охочий, та про Хрест, до якого молилися всі майданівці».

Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, відстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року.

Серед загиблих тоді на Майдані – уродженець Борислава Андрій Корчак. Був на Майдані з перших днів, а 18 лютого 2014 року, за розповідями побратимів, отримав важку черепно-мозкову травму під час сутичок із бійцями «Беркуту» на вулиці Інститутській.

«Зі спогадів про лютий 2014 року в жилах досі холоне кров. Це зима – що змінила хід історії. Понад сотню людських життів віддали за свободу і незалежність. Кажуть: «Герої не вмирають». Але я б дуже хотіла, щоб замість того, щоб бути Героями, вони жили тут, з нами. Тут вони потрібніші», – каже Віра Курпіта.

20 лютого 2014-го розпочалася активна збройна агресія Росії проти України з переміщенням російських військових підрозділів у Криму та в районі Керченської протоки. А в ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович втік з країни. 22 лютого 2014 року Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України.

У лютому – березні конфлікт розвивався в Криму. Туди зайшли російські військові без розпізнавальних знаків. На півострові встановили режим воєнної окупації. Також до початку квітня 2014-го Росія почала реалізовувати план «Новоросія» та дестабілізувати ситуацію на сході країни – підбурювати антиукраїнські протести, захоплювати будівлі обласних державних адміністрацій і правоохоронних органів. 14 квітня виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції із залученням Збройних сил України.