Іван Нижник
Ігор Нижник — поет, письменник, учитель.
(26.04.1935-28.09.2013)
І день, і рік, і вік – усе минуче,
усе сплива за обрії земні.
І станеш ти піском,кремінна круче,
дощем і вітром бита день при дні.
І станеш ти дорогою, стежино,
мій напрямку до ясної вершини
через провалля й урвища страшні.
І стану я тривогою нащадка-
новою гранню вічного початку.
Народився Ігор Нижник 26 квітня 1935 року в с. Добрівляни Дрогобицького району. Тут закінчив школу, вступив у Дрогобицьке музичне училище, навчання у якому завершив 1955 року, а згодом – педагогічний інститут ім. Івана Франка. Після навчання працював у культурних закладах Червонограда, та згодом надовго пов’язав свою долю з Бориславом. Працював вчителем Бориславської музичної школи. Був завідувачем міського відділу культури. А пізніше перейшов на творчу роботу.
Перші поетичні твори були надруковані у місцевій газеті «Нафтовик Борислава». Щаслива доля звела його з бориславським літератором Євгеном Титикай-лом, який на той час вів у газеті літературно- мистецьку сторінку. В 1965 році світ побачила його перша поетична збірка «Нива», а в 1967 році друга
книга «Живиця», і його прийняли у члени Спілки письменників України. Ця подія додала снаги до творення – народжувалися нові поетичні образи та барви.
Співпрацюючи з видатним місцевим композито-ром Зеновієм Антонішаком, Ігор Нижник написав чимало, більше двадцяти текстів, до пісень, що й донині звучать у репертуарах самодіяльних і професійних виконавців.
Так неждано гаснуть ватри,
сіє мжичка на стерню,
Мушу, мушу доспівати
пісню доброго вогню,
гомін диму голубого
перелити в нерви струн.
Вірю в пісню, наче в Бога,
дивна скрипка – мій Перун…
До свого п’ятдесятирічного ювілею наш краянин видав ще дві книги – «Вічний рух» (1984) та «Сійся – родися» (1985). І саме тоді самобутній поет вирішив спробувати свої сили у прозі. Перша повість «Бескиди» вийшла у Львівському видавництві «Каменяр» 1983 року, а прекрасна історична повість «Доброслав» – у столичному письменницькому видавництві (1986), ще пізніше – романи «Хліб і кров» (1990), та «Чорний легінь» (1994).
Треба віддати належне І. Нижнику за його подвиж ницьку роботу щодо створення при редакції «Нафтовик Борислава» літературного об’єднання ім. Стефана Коваліва. Воно стало міцним осередком пропаганди українського слова, викувало гарних літераторів, поетів: Ольгу Сидорак, Богдана Британа, Богдана Драгуша, Ганну Костик та ін.
Ігор Нижник – автор двадцяти поетичних і прозових творів: «Нива» (1965); «Живиця» (1967); «Оновлення» (1976) «Коріння гір» (1979); «Хліб і кров» (1980); «Бескиди» (1983); «Вічний рух» (1984); «Сійся-родися» (1985); «Доброслав» (1986); «Чорний легінь» (1994); «Право на сльозу» (1996); «Білі вівці на Чорній горі» (2002); «Легенди гір» (2005); «Корона» (2007); «Рубаї» (2008); «Ліра» (2009); «Дзвін» (2010); «Вишневі рубаї» (2011); «Бориславські октави» (2011) «Свіча. Рубаї» (2012).
Казав мій дід, проживши сотню літ:
«Життя коротке – наче річки брід.
Не квап себе на протилежний берег,
Бо то не твій, бо то вже інший світ»
Ігор Нижник знаний також як перекладач поезій іншомовних авторів. Низку його віршів перекладено мовами зарубіжжя, а близько трьох десятків – стали текстами відомих пісень. Він Лауреат літературного конкурсу імені Мирона Утриска.
Помер 28 вересня 2013 року. Похований в Бориславі на цвинтарі мікрорайон Тустановичі.
БОРИСЛАВСЬКІ ОКТАВИ
Де гарували прадіди мої
за хліба куций шмат і дрібку солі,
де довбущук виходив на плаї,
нагодувавши крем’яні пістолі,
і мов у хлані лютий сик змії,
і кровопивці корчилися долі.
де городища древнього вали,-
ми юне місто з мороку звели.
Сплива туман за пагорби ранкові,
тріпоче промінь, як шовкова нить.
Струмок, промерзлий у нічній діброві,
вертким вужем по травах шелестить.
То стихне в долі пісня на півслові,
то схилом сплесне веслами за мить…
Зупинишся вчаровано й не знаєш-
Вона тебе чи ти її шукаєш.
Прядуть вітри прадавню думу гір
дихнули тьмою зарості ведмежі.
Електрощогли збігли понад бір,
де гострі скелі у благій одежі.
Повзе тягач – немов з барлоги звір
без остраху обходять нафтовежі.
А над усім- сопілки чиста гра.
І жайвір будить край Каменяра.
Коли відлинуть ночі горобині,
Що папороть у зворі гнули ниць,
Коли в кощавій стомленій дубині
озветься рик обачних олениць
і забринить веселка в намистині,
загубленний серед рясних суниць,-
прислухайтесь: яка глибока тиша.
Чи є на світі музика ніжніша!
Колись чума з косою тут ішла
до вбогої обшарпаної хати,
Околицю назвали Понерла…
Та вигибли урядники й магнати.
Робітника ж недуга не взяла,
Бо мусив давнє лихо доконати,
Щоб день його осяяний настав!
Йому складаю ці рядки октав.
Ще брунька спить.
Так тихо й тепло спить.
Не сколихнеться од легкого вітру.
І сниться їй весни блакитна мить,
дзвінкий, дитячий щебет первоцвіту
і легкокрила музика бджоли,
як ласка сонця в доторку проміння…
Ще брунька спить,
А соки загули
новим життям
у сплетені коріння.
БУДЕМО ДОРОЖИТИ
Світлій пам’яті Ігоря Нижника
Недавно був між нами
Тепер уже нема,
Помандрував світами,
Де вічності зима….
Пішов собі в минуле
Та книги залишив.
Завмерло серце чуле,
Немовби і не жив…
Та буде доти жити.
Допоки пам’ять є.
Ним будем дорожити.
Бо ім’я те святе!
Андрій Грущак
Підготувала бібліограф-краєзнавець ЗК «Бориславська публічна бібліотека» Ірина Перелом.
