Рік повномасштабної війни, що не припиняється століттями…

Минув рік повномасштабної війни, яка триває дев’ять років й не припиняється століттями. Війна, яка забирає життя. Життя наших Захисників, життя мирних людей, життя дітей… Та героїчна боротьба за нашу незалежність, за нашу ідентичність, за нашу національність, мир і свободу пронизує вже кілька поколінь. Тож ми розпочинаємо цикл матеріалів про спогади та короткі історії боротьби за незалежність з уст мешканців нашої громади. 

Одними з тих, хто виступав за створення самостійної соборної української держави, була Українська Повстанська Армія, що була заснована на зламі 1942–1943 років. Учасники українського визвольного руху живуть і в нашій Бориславській територіальній громаді. На жаль, їхні спогади дуже скупо представлені на просторах інтернету. А ми хочемо, щоб пам’ять про ті події була жива, збереглася для нас і наших дітей. 

Перша історія, якою хочеться поділитися, це історія бориславчанки, членкині громадської організації «Союз Українок» Ганни Попової, яка народилася в с. Велика Білина колишньої Дрогобицької області. А з 1958 року, відколи повернулася із заслання, проживає у Бориславі.

Їй 90 років. Та до сьогодні вона чітко пам’ятає, як її у 1949 році ще 17-річною дівчинкою разом з мамою та дідусем вивезли на Сибір у Хабаровський край. «Мій тато був в УПА. Ми носили хлопцям до лісу їсти, пускали їх до своєї хати, годували та допомагали їм. Тата ще молодим вбили в лісі. А мене з ще 17-річною дівчинкою разом з мамою та дідусем вивезли на Сибір у Хабаровський край. На саме Різдво, — згадує пані Ганна. – А видали нас самі ж свої, ті, хто знали, що допомагаємо повстанцям. Дідусь так і помер там, на чужині, в Сибірі».

В пересильному таборі було дуже холодно. Ще й в лютому вдарили сильні морози. Рятувалися лише тим, що тулилися один до одного, щоб трохи зігрітися. Так було легше. Так званий пересильний пункт, концтаборові бараки були переповнені зігнаними невільниками. Було багато хворих, які просто просили хоч якоїсь допомоги.

«Тулилися і ми з мамою та дідусем, закутуючи себе тими, що мали, лахами, і так було тепліше та й затишніше в тому страшному середовищі наруги над ні в чому невинними людьми, приреченими на ті не людські умови життя лише за те, що вони українці», – цей та інші спогади описані у книзі Ганни Попової «Галичанка на лісоповалі», яку можна взяти у бібліотеках нашої громади.

«Тільки за те, що українці. За те, що любили Україну», – каже пані Ганна. Сьогодні маємо 2023…А за слова «Слава Україні» і далі розстрілюють українців.

«Коли я писала цю книгу, я описувала тільки свою історію. Але нас таких було дуже багато. І я вважала, що просто мушу розповісти в будь-який спосіб про це рукотворне москалями пекло, про уже забуті, але незміренно жорстокі тортури від рук катів», – каже пані Ганна.

І справді, після прочитання декількох сторінок цієї книжки яскраво зрозумієш: ця війна триває не рік, і навіть не 9…

Своїми спогадами тих страшних часів поділився також учасник Української повстанської армії, член Бориславської станиці ОУН-УПА імені Нечая та Всеукраїнського братства ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича Степан Дмитрович Грубар.

«Якби я був трохи молодший, йшов би боронити Україну. Але мене вже не візьмуть», – жартує пан Степан, якому трохи більше як місяць тому виповнилося 90.

«Офіційно в УПА мене брати не хотіли, бо я був молодший. А туди йшли ті, кому було вже 18-19 років. Але я дуже хотів. Тому був учасником підпілля ОУН. Виконував обов’язки кур’єра. Нас взяли 8 молодих хлопців, які хотіли допомагати. І ми діставали зброю, гранати, кулі, патрони. Бо хлопці були в лісі, і дістати зброю була проблема. Чим люди їм допомагали, те вони й мали», – згадує пан Степан.

У 1950 році Степан Грубар заарештований Дрогобицьким РВ МДБ за ст. 54-1 а «зрада батьківщині», а трохи більше ніж через пів року ВТ військ МВС засуджений на 25 років у виправно-трудовий табір без обмеження у правах. Перебував у мінеральному виправно-трудовому таборі у м. Інта Республіки Комі. У 1956 році термін перебування для Степана Грубара зменшили спочатку до 5 років, а згодом і звільнили. Та цього ж року засудили в Інті ще на 10 років. Тож на рідну землю у с. Попелі пан Степан повернувся у 1966 році. У травні 1992 року реабілітований Львівською обласною прокуратурою.

А вдома пан Степан акуратно зберігає всі свої фотографії з часів перебування у тюрмі. Каже, що це все – пам’ять.

Наша історична пам’ять, яку маємо берегти так, як ці люди бережуть свої спогади про страшне минуле українського народу, про пережиті знущання та боротьбу. Боротьбу, яка ще триває…

Слава Україні!

P. S. Запрошуємо мешканців громади ділитись в коментарях спогадами про часи визвольної боротьби, які збереглися у ваших родинах.